Я не стрілець, не воїн, не герой у камуфляжі, втік від повістки, мов від чуми в пітьмі. Тепер у чужій країні п’ю каву без смаку, а в грудях — Україна кричить: «Де ж ти, синку, де ж ти?» Вишиванка в шафі, прапор у валізі згорнутий, фото з сестрою — єдине, що гріє вночі. Тут люди сміються, а я чую вибухи знов і знов, і серце стискає, наче в лещатах ночі. Кажуть: «Боягуз, зрадник, паскуда без честі», а я просто не хочу, щоб кров на руках була. Хочу, щоб мама жила, щоб тато не плакав, щоб вишня цвіла, а не гинула в диму й золі. Сниться мені степ, золотий і безмежний, де я босоніж біжу до ріки молодої. Прокидаюсь — Берлін, дощ по шибці холодний, і сльози течуть, мов Дніпро навесні буйний. Пробач мені, земле, що я не в окопі стою, не тримаю позицію, не кричу «Слава!». Я просто люблю тебе так, що аж боляче, і жити без тебе — це гірше, ніж смерть, їй-богу. Може, колись повернусь, коли стихне це пекло, коли можна буде без сорому глянути в очі. А поки що ношу тебе в серці, як рану відкриту, і шепочу вночі: «Україно, я твій, до скону».